Матеріали, які можуть бути використані у навчально-виховному процесі дошкільного навчального закладу та в початковій школі

Дід і малий Тарас

– Діду, дідусю, розкажіть про козаків, про невольників, про гайдамаків, – просив хлопчина.

Дідусь усміхнувся. Руку поклав на ясну голівку внука й став розказувати. А Тарас слухав, слухав. Очей із діда не зводив, кожне слово пильно ловив. Дарма, що чув це вже в десятий раз. Запалювалися вогником його очі й сяяло радощами личко, як дідусь розказував про славні походи козаків, про їхні бої  з бусурманами. Серце жаль стискав, як дід оповідав про невольників, що каралися в турецьких кайданах. Гордощі розпирали груди, як слухав про великі перемоги козаків над ворогами… Легше ставало на серці, як із уст діда пливло оповідання про страшну, але справедливу помсту гайдамаків, про Гонту й Залізняка.

Дідусь скінчив, сусіди давно розійшлися додому, в саду розгулялося тьохкання соловейка, а Тарас сидів, мов заворожений. Тихо схлипував… Кістлява дідусева рука гладила його волосся.

– Дідусю, – спитав Тарас, – звідкіля про те все знаєте? Були ви там і бачили все?

Дідусь усміхнувся:

– У гайдамаках був і ходив із Гонтою й Залізняком гуляти. А про козаків чув від старих людей, від кобзарів сліпих. Усе збереглося в голові   столітній. А що бачив і чув, те й другим розказую.

І дідусь пошкандибав у хату, бо вже вечеряти кликали.

   Володимир Барагура

І досі сниться: під горою

І досі сниться: під горою,
Між вербами та над водою,
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.                             
І досі сниться: вийшла з хати
Веселая, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя,
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки, і годує.
І спать несе…

Тарас Шевченко

Спогади Івана Франка про власне дитинство

(з оповідання «Микитичів дуб»)

Давно се було. Не тільки часи ті, але й спомини про них замеркли вже в душі. Часом тільки, мов блискавка крізь пітьму, проблиснуть ті давні хвилі і навіють невимовну тугу на серце. Вони міняються, мерехтять, радість, страх, сміх і сльози переплітаються в них, а пам’ять ледве може з тих поуриваних, безладних спогадок зложити живу, правдиву картину.

Я бачу себе маленьким п’ятилітнім хлопчиною посеред цілої юрми таких самих крикливих, веселих, як і я, сільських хлоп’ят. Літо. Надворі тепло, сонце сипле огнем із погідного неба, але ми, заняті забавою під шопою, в холодку, не чуємо спеки. Далі всі ми побігли на обору, поперелазили через перелаз (деякі навіть, мов миші, попересувалися крізь діри в плоті) до сусіднього Микитичевого саду. Тут дерев багато, холодно, і зілля всякого, мов на пастівнику, і побігати є куди. Як ми любили бігати та бавитися в тім саду!

Але одно було в нім найцікавіше для нас і найпринадніше – се величезний, з на сажень у промірі, грубий, високий і дуже конаристий дуб, що, немов зелена кругла баня, виднівся здалека над нашим маленьким селом. Він стояв коло самої дороги, припирав до плота, і там у куті, немов діти, сховані за вітцем, росли довкола його величезного пня широколисті лопухи, кропива та подорожник. Але з переднього боку, від стежки, місце було гладко витоптане, – тут ми найліпше любили ховатися перед дощем, мов під безпечну стріху, тут були супокійні, бо місце було якраз насеред саду, оддалік від хат, так що ніхто на нас не сварив за крик або занадто охочу біганину.

А предметів до забави і місця до бігання було тут багато.

– Ану, хлопці, ланцюги плести! – кликне один, і зараз уся юрма розбігається по саду і рве подорожники, відриває цвіти, а з м’яких рурковатих стрілок робимо довгі-довгі ланцюги, все досилюючи більше і більше огнив, поки долішні не розірвуться від тягару всеї маси. Обвішаємося тими ланцюгами від ніг до голови, поспутуємося ними докупи в колесо і в ряд і біжимо, біжимо доріжкою вниз садом, аж високі головки бур’яну та широке листя лопухів шевелиться за нами.

– Гей, гудзиків давайте! Що то, ми не жовняри? – кричить один, і всі покинули порозривані ланцюги і пнуться між грубі лопухи, пригинають їх гілки і обривають головастий, гачковатий цвіт білявої, олов’яної барви, який так легко чіпляється одежі. Ось з криком несуть у капелюхах цілі купи головок, сідають рядом під дубом на землі, а один припинає кожному за чергою по кілька ґудзиків до пазухи і кождого напоминає: «А добре мені справуйся! Тепер ти оськовий».

Вже ґудзики поприпинані. І знов ми з криком летимоь униз садом, затискаючи руками капелюхи на головах…

Але ось ми потомлені від довгого бігання і сідаємо, задихані та почервонілі від спеки і втоми… . (За Іваном Франком)

Коваль

У долині село лежить,

Понад селом туман дрижить,

А на горбі край села

Стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле,                                     

А в коваля серце тепле,

А він клепле та й співа,

Всіх до кузні зазива.

Іван Франко

З дитячих років Лесі Українки

(Написала Лесина сестра)

Леся Українка (справжнє ім'я її Лариса Петрівна Косач) була всього на півтора року молодша за свого брата Михайла. З самого малку і життя вони не лише мали одне до одного правдиво братерські почуття, а й були найщирішими приятелями, найвірнішими друзями. До початку 13-го року Лесиного життя вони вдвох були в усьому нерозлучні: разом гралися, разом читали, разом вчилися, разом розважалися.

Михайло навчився дуже рано читати, а що Леся навчилася разом ним, то в чотири роки вона вже зовсім справно читала. А на почата шостого року життя навчилася писати для того, щоб написати перш го в житті листа до своїх любих дядька та дядини Драгоманових.

Найлюбімішими книжками Лесі й Михайла були книжки з українськими народними піснями та казками Чубинського, «Сербські народні думи й пісні» в українському перекладі, міфи стародавніх греків та ще книжка про подорожі славних мандрівників. Ті книжки вон-знали мало не всі напам'ять. Крім тих книжок, вони читали багато інших, бо обоє були дуже охочі до читання.

Гралися вони в різні вичитані події: в різні українські народні казки; в «юнака та білу вілу» з сербських дум, Михайло був юнак, а Леся віла; в різні пригоди з грецьких мітів — там Михайло вдавав різних героїв, а Леся благородних дівчат і жінок; гралися й у подо­рожі до невідомих країн, до диких людей, у Робінзона Крузо, - Михайло був Робінзон, а Леся — П'ятниця.

Крім читання й забав, мали вони вліті і «поважну» роботу, бо завжди самі обробляли свій квітник і дитячий город. Леся зовсім маленькою, в шість років, навчилася шити й вишивати, а як їй подарували тоді ножички та гольника, то вона шанувала й пильнувала їх більш, ніж ніж усіх іграшок. І тоді вже задумувала вишити батькові сорочку, своїй хрещеній матері, що дуже любила та пестила, Леся охотилася «допомагати» в господарстві.

Леся з Михайлом мали багато наукових ігор, наприклад, такі кубики, що з них складати географічні карти. Пишучи про них у листі до дядька, шестилітня Леся могла написати, що там «є багато помилок».

Хоч до читання й до роботи Леся бралася поважно і пильно й забави в неї були змістовні та розумні, але була вона малою дуже весела і любила співати та танцювати. Танцювала вона знову-таки удвох з Михайлом дуже хороше «козака».

Пізніше, як вона була вже хвора та й не могла танцювати, а часто й ходити, то пригадувалися їй ті дитячі танці, бо казала не раз, що як чує музику до танцю, то такий її жаль бере, що плакати хочеться.

Ляльок у Лесі ніколи не було, бо вона не любила їх і гратися ними не хотіла, може, й тому, що гралася з братом, а він нехтував ляльками, називав їх «ідолищами поганого» і всяко знущався над ляльками молодших сестер. Леся ж не тільки  не завдавала нам, своїм молодшим сестрам, жалю, не знущалась над нашими ляльками, а ще й робила над літом з трави прехороших зелених «мавок», убираючи їх в одежу з листу та квіткових пелюсток. А нашим купованим лялькам майстерно вишивала сорочки, шила гарну одежу, плела віночки з малюсіньких квіточок, низала намисто з різних зерняток.

Як було Лесі десять з половиною років, то вона в Києві почала вчитися з учителями разом з Михайлом і всього того, чого й він учився, готуючись вступити до класичної хлоп’ячої гімназії; отже, вчилася Леся й стародавніх мов, грецької й латинської.

Лесина мати писала бабуні, що Леся виучує все те, що Михайло, але ще краще за нього потрапляє в науці. Крім науки, спільної з Михайлом, Леся  вчилася в Києві гри на фортепіано, якої її почала вчити ще раніше тітка Олександра Косач.

Дуже любила Леся музику і здатна була навіть складати-компонувати пісні. На нещастя, могла вона вчитися одну зиму, бо в неї почала боліти ліва рука і не давала грати.

Ольга Косач-Кривинюк